Промисловий спад охопив як Євросоюз, так і Україну, проте з різних причин. Для ЄС це є наслідком глобальної конкуренції, високих енергозатрат і регуляторного тиску. Для України – результатом багаторічних системних проблем і руйнівної війни. Водночас спільні виклики створюють підґрунтя для стратегічного партнерства: Україна може стати промисловим майданчиком Європи, а ЄС – інвестором і технологічним партнером для української реіндустріалізації.
Європейський Союз переживає серйозний промисловий спад системного характеру. За даними Eurostat, промислове виробництво в ЄС у 2024 році скоротилося на 2,3% р./р. Особливо постраждав сектор капітальних товарів – падіння на 7,5% р./р. З 2022 року загальне скорочення становило приблизно 6%.
Поточна ситуація надзвичайно складна: підприємства закриваються, потужності переносять за межі ЄС, металургія й автопром перебувають у глибокій кризі, високі затрати на енергоносії посилюють витрати, проєкти «зеленої» трансформації відкладають.
У довгостроковій перспективі додана вартість обробної промисловості ЄС майже постійно зростає: з $2 трлн у 2007 році до пікового значення $2,43 трлн у 2022 році та невеликого зменшення до $2,36 трлн у 2024 році.
Водночас частка переробки у ВВП демонструє протилежну тенденцію. Відчутне падіння відбулося у 2007–2010 роках через світову фінансову кризу. Далі спостерігалося стійке зниження: з 15,2% у 2018 році до 14,0% у 2024 році. Це свідчить про поступову деіндустріалізацію економіки Європи з посиленням ролі сектору послуг.
Серед основних причин зниження рівня індустріалізації в ЄС можна виокремити такі:
1. Глобалізація та перенесення виробництв до інших країн. Держави з дешевшою робочою силою та менш жорсткими регуляторними нормами є привабливішими для розміщення нових виробництв, аніж Євросоюз.
2. Висока вартість електроенергії та газу. Різке зростання вартості енергоносіїв відбулося після початку війни в Україні та відмови від російської викопної сировини. За даними IEA, за підсумками 2024 року середні ціни на електроенергію для енергоємних промислових споживачів у ЄС були приблизно вдвічі вищими, ніж у США, та на 50% більшими, ніж у Китаї. Це підриває конкурентоспроможність європейського бізнесу й обмежує інвестиції.
3. Високе регуляторне навантаження. Європейські компанії стикаються з багаторівневим регулюванням, що стримує інновації та збільшує витрати. За даними МВФ, внутрішні бар’єри на єдиному ринку еквівалентні тарифу в розмірі 45% на товари та 110% на послуги.
4. Відставання в технологіях та інноваціях. ЄС суттєво відстає від США та Китаю в розробленні передових технологій, особливо в галузі штучного інтелекту, напівпровідників і цифрових технологій. У Європі немає жодного технологічного гіганта рівня Google чи Alibaba. Просування Китаю в технологічних секторах, таких як машинобудування й автомобільна промисловість, створило серйозні проблеми для конкурентоспроможності європейської продукції.
5. Екологічні вимоги. Суворі кліматичні й екологічні норми підвищують собівартість виробництва і знижують конкурентоспроможність європейської продукції на експортних ринках.
6. Залежність від імпорту енергоресурсів. Незважаючи на диверсифікацію джерел енергоносіїв після 2022 року, ЄС досі залишається вразливим щодо зовнішніх цінових шоків на нафту й газ. Крім того, Євросоюз критично залежить від імпорту рідкісноземельних металів і напівпровідників із Китаю та інших країн Азії. Це суттєво впливає на конкурентоспроможність і завантаження європейської промисловості.
Як наслідок перелічених вище проблем глобальна конкурентоспроможність Європи знижується. За даними Світового банку, частка доданої вартості у виробничій галузі ЄС щодо глобального рівня скоротилася з 20,8% у 2000 році до 16,3% у 2023 році.
Попри зростання доданої вартості, деіндустріалізація в ЄС супроводжується скороченням зайнятості. Лише за 2018–2024 роки скорочення робочих місць у переробній промисловості Євросоюзу становило 700 тис. осіб.
Уся новітня економічна історія України – це історія деіндустріалізації, яка розпочалася з 1991 року після здобуття незалежності.
Розрив господарських зв’язків після розпаду СРСР, неефективна приватизація, корупція та відсутність покращення інвестиційного клімату призвели до технологічного відставання і падіння рівня індустріалізації з 44,6% у 1992 році до 17,4% у 2020 році. На тому етапі трансформації української економіки не було жодних шансів зупинити це падіння.
Після 1997 року ситуацію ускладнювали світові та внутрішні кризи, а після 2013 року – воєнні дії. На початку повномасштабної війни у 2022 році обсяг промислового виробництва скоротився на 36,7% порівняно з 2021 роком, обсяг будівництва – на 65%. Бойові дії супроводжувалися величезними фінансовими втратами, втратою активів і кадрів, переорієнтацією джерел сировини, логістики та ринків збуту.
Поки тривають бойові дії, статистика втрат зростає. За оцінками KSE, станом на жовтень 2024 року прямі задокументовані збитки інфраструктури становили $170 млрд, зокрема руйнування активів промислових підприємств – $14,4 млрд.
Абсолютні обсяги доданої вартості в переробній промисловості знизилися з $20 млрд у 2007 році до $6,7 млрд у 2022 році – це мінімум за весь період. Після повномасштабного вторгнення галузь пережила обвал, але у 2023–2024 роках розпочалося часткове відновлення. Загалом цей показник у 2007–2024 роках зменшився більш ніж у 2,5 рази.
Частка переробної промисловості у ВВП знизилася з 20% у 2007 році до 7,6% у 2022 році. Повномасштабна агресія призвела до падіння показника у 2021–2022 роках із 10,3% до 7,6%. Зростання в наступні роки залишається суттєво нижчим за довоєнний рівень. Після початку війни переробна галузь демонструє слабке відновлення на тлі глибокої структурної деіндустріалізації.
Промислову кризу поглиблюють структурні проблеми: високі ціни на електроенергію й газ, дорога логістика, дефіцит обігових коштів, недоступність позикового капіталу і брак персоналу.
Класичний приклад деіндустріалізації – українська металургія, яка зазнала критичних втрат через воєнні дії. Виробництво сталі скоротилося з понад 50 млн т на рік у радянські часи до 21 млн т у 2021 році. Після початку повномасштабної війни виплавка знизилася до 6,3 млн т у 2022 році. До 2024 року виробництво відновилося до 7,6 млн т – приблизно 15% від початкових показників.
Варто зазначити, що в Україні ніколи не існувало комплексної промислової та інвестиційної політики для створення сприятливого клімату для бізнесу. Використання пільг і стимулів було фрагментарним і не компенсувало відсутності стратегії. Поодинокі приклади ефективного застосування інструментів промислової політики дали змогу сформувати кілька важливих сегментів агропереробки, де Україна зараз є лідером у Європі й світі.
Без серйозних заходів щодо захисту європейської промисловості та зміцнення технологічних позицій Європі загрожує втрата основних виробничих компетенцій. Для подолання деіндустріалізації Україна і ЄС можуть напрацювати комплекс спільних дій.
Незважаючи на масштабну деіндустріалізацію, війну та залежність від європейських фінансів, Україна має конкурентні переваги, важливі для Євросоюзу з огляду на географічну близькість і перспективи євроінтеграції. Ось основні можливості України для ЄС:
1. Створення спільних виробничих ланцюгів у критичних галузях. Україна володіє значними запасами критично важливих корисних копалин (літій, титан, графіт і рідкісноземельні елементи), на базі яких можна створити виробничі ланцюги – від видобутку й перероблення критичних матеріалів до виробництва батарей, напівпровідників і «зелених» технологій. Це дасть можливість усім сторонам підвищити конкурентоспроможність і знизити залежність від зовнішніх постачальників.
2. Джерело дешевих енергоресурсів і «зеленої» електроенергії. Україна має значний потенціал розвитку ВДЕ (біо-, вітро-, сонячна енергія) і може експортувати електроенергію, допомагаючи знижувати енергетичну складову собівартості для європейської переробки.
3. Участь у європейських ланцюгах вартості. Україна може закривати слабкі місця в сегментах, у яких ЄС відчуває потребу або виходить через високу собівартість. Наприклад, виробництво проміжних товарів, автокомпонентів, постачання сировини для «зеленої» трансформації металургії (окатиші з високим вмістом заліза, HBI) та інше.
4. Перенесення виробництв. У межах післявоєнного відновлення Україна може стати майданчиком для розміщення енергоємних виробництв європейських компаній за умови розвитку енергоінфраструктури та стабільних тарифів на електроенергію.
Україна і Євросоюз стикаються з різними за походженням, але подібними за наслідками тенденціями деіндустріалізації: зниженням ролі переробної промисловості, зростанням цін на енергоносії та втратою конкурентоспроможності. Водночас Україна перебуває в гірших умовах – у стані війни та політичної кризи, з економікою, яка залежить від зовнішнього фінансування.
Однак головне – не схожі економічні проблеми, а спільні геополітичні й оборонні інтереси. Зараз Україна і Європа приречені діяти спільно.
У таких умовах з’являється простір для співпраці. Україна може стати індустріальним майданчиком Європи – джерелом недорогої електроенергії, базою для енергоємних виробництв і частиною нових ланцюгів вартості. ЄС – інвестором, технологічним партнером і ринком збуту. Спільна реіндустріалізація здатна підсилити обидві сторони та знизити їхню залежність від криз та інших геополітичних гравців.
Інтеграція промислових потенціалів створює можливості для взаємного посилення конкурентоспроможності та формування економічної моделі, здатної протистояти глобальній конкуренції.
Євросоюз має фінансовий і технологічний потенціал для підтримки промислового розвитку України та політичну мотивацію додати її у свої виробничі ланцюги як елемент європейської стратегічної автономії. Для України критично важливими є перехід від експорту сировини до продуктів переробки й доступ до європейських фондів структурної трансформації.
Для реалізації цих переваг має завершитися активна фаза бойових дій, а Україна має отримати тверді гарантії миру і безпеки.
